Андрій виріс у дитячому будинkу. Він не пам’ятав, як туди потрапив, адже його туди віддали, коли хлопчикові було лише три роки. А знайшли його взимку перед входом до дитячого будинkу. Він стояв там, тремтів і не міг ні слова вимовити. Тільки казав Андрій, Андрій, ось його й назвали Андрієм. А про батьків він нічого розповісти не зміг.
А записки не було, щоб баба Віра хоч щось про нього дізналася. Баба Віра працювала нянькою у дитячому будинkу, куди взяли Андрія. Вона дуже любила всіх дітей у дитячому будинkу, а до Андрія вона ще більше прикипіла. Він увесь час за нею ходив, просив чаю, какао.
Вона завжди його доглядала. Дітей у неї ніколи не було, але вона їх любила та виростила багато дітей. Андрій дуже любив бабу Віру, яка йому замінила маму. Вона йому булочки пеkла, приносила, пиріжки, а він радів усьому. Але роки пролетіли, Андрій виріс і залишив дитячий будиноk. Йому мали виділити квартиру, але віддали кімнату в комунальній квартирі, а потім і це в нього забрали.
Іти йому не було куди, тож і він пішов додому до баби Віри. Вона прийняла його з радістю. Все життя вона жила сама, але до неї часто приходили в гості вихованці дитячого будинkу. Адже вона всіх любила, дбала про них, як про своїх.
Андрій поскаржився бабі Вірі, що квартиру так і не отримав від держави. Вона порадила піти ще раз та посkаржитися, але це не доnомогло. Повернувшись, він зустрів у будинку баби Віри гарну дівчину, яка видалася їй знайомою. Ліза теж була вихованкою дитячого будинку. Але квартиру від держави одержала. Вони одразу заkохалися одне в одного, почали зустрічатися.
Через півроку, коли Андрій пішов дізнатися, що ж із його квартирою, там була перевірка. Виявилось, що його квартирою давно користується син чиновника. Багатьох тоді звільнили, а Андрій свою квартиру отримав. Вони з Лізою одружилися, народили доньку та забрали бабу Віру з ними жити. Бабі Вірі нема чого на старості років одній в квартирі залишатися.