В Італії я працюю останні 15 років свого життя. Поїхала туди, коли син уже вступив до університету. За ці роки, на надіслані мною кошти, син закінчив університет, одружився, збудував новий будинок, поряд з нашим старим, купив собі автомобіль. Я коли приїхала, то була задоволена краси – все змінилося до невпізнання.
Цього року в травні не стало моєї синьйори, яку я доглядала останні 5 років. Нової роботи я так і не знайшла, тому вирішила приїхати хоча б на літо додому, а далі вже життя розставило б усе на свої місця. Приїхала я ще наприкінці червня, і ці два місяці проживання з дітьми, вони мене розчарували.
Я почувалася чужою і зайвою у власному будинку. Син із ранку до вечора на роботі, а невістка в декреті з дитиною цілими днями вдома. Вона мене практично ігнорувала та уникала, вранці навіть не віталася.
Спершу я думала, що їй незвично, вона ще звикає до мене, але на свій День Народження зрозуміла, що це не так. Святкуємо ми 22 серпня, у суботу, мої іменини, запросила я ще сватів, ось сваха звертається до мене і каже, коли я вже поїду знову за кордон.
Я чесно відповіла, що не знаю, а можливо, я вже більше не поїду. На цьому наша розмова закінчилася. Я пішла на кухню, щоб взяти страви, і почула розмову між свахою та невісткою. Сваха сказала, щоб вони не поспішали зносити наш старий будинок, мовляв, якщо я більше не поїду до Італії, то де я житиму?
Я мало не знепритомніла, стільки років провела на чужині, щоб влаштувати власне гніздечко, а мене діти виганяють із мого рідного дому. Не знаю, що мені робити далі? Їхати до Італії та заробляти кошти на нове житло чи вказати на місце дітям?