Коли Ольга Захарівна постаріла і вже ходити сама практично не могла, її онук Артур, зі своєю дружиною Галиною, вирішили позбу тися старенької. Більше родичів у Ольги Захарівни не було, скинути нема на кого, до будинку для літніх людей відправити її не захотіли, бо там за її утримання треба буде платити.
Ось онук і вирішив обду рити бабусю. Сказав, ніби її кличе у гості племінния, посадив у поїзд і відправив у дорогу в нікуди. Так бабуся опинилася на лаві на пероні вокзалу в незнайомому місті. Без грошей. Там її й побачив Стас. Зглянувся на стареньку і відвіз до себе додому. Чоловік жив у маленькій квартирі на краю міста зі своєю дочкою.
Анну він виховував один із самого народження. Після того, як гостю посадили, нагодували та напоїли, вона їм розповіла свою історію. Анна, зворушена розповіддю Ольги Захарівни, впросила залишити стареньку в себе. Вдень дівчина доглядала бабусю, а вечорами слухала розповіді тієї про своє життя.
Ольга Захарівна нарешті відчула кохання та турботу. Вона відчула себе щасливою і не захотіла залишитись у боргу у таких добрих людей. Вона відчувала, що незабаром покине цей світ і попросила Ганну запросити нотаріуса. Але нічого про це не говорити татові.
Анна, ні про що не підозрюючи, виконала прохання Ольги Захарівни. Через три тижні старенької не стало. А ще за чотири дні до Стаса з Анною до квартири постукав нотаріус. Від нього то добрі люди і дізналися, що Ольга Захарівна заповідала їм все своє майно, яке включало трикімнатну квартиру в центрі столиці.
У цій квартирі зараз проживали Артур із Галиною. Звичайно , онук із дружиною почали верещати, як свині недорізані. Звичайно, вони намагалися довести в суді, що любили і дбали про бабусю. Але пояснити, як у такому разі бабуся виявилася за сімсот кілометрів від столиці – не змогли. Суд прийняв бік Стаса та Анни.