Євген та Валя зі своїми сім’ями приїхали на день народження до матері. Зоя Юріївна ходила подвір’ям. – А ось і ми! Сюрприз! – гості вибігли з машини. Коли сіли за стіл, і всі стали їй бажати всіх благ, Зоя Юріївна запитала: – Це у вас щиро? – Щиро!! – почулося за столом. – Тоді пообіцяйте мені, що не зіпсуєте сьогоднішнє свято, – раптом сказала Зоя. – Обіцяємо, але що сталося? – запитала Валя. – Зараз все побачите! – додала мама. І за хвилину в кімнату зайшов ще один «гість». Євген та Валя глянули на нього і застигли на місці. – Мамо, що ти плануєш на свій день народження? – Ой, нічого. Може, сусідка зайде, посидимо з нею, та й усе. Які мені зараз свята? Городами займатися треба, все одно, ви ж мені не допомагаєте, 80 кілометрів для вас, як до місяця. – Ну на день народження ми можемо приїхати! – Сто років не приїжджаєте і зараз не треба, не така це й дата – 71 рік. На ювілей вас ледве визвала, а тут мені така заявка: «Ми можемо приїхати»! Привітайте як завжди по телефону та й гаразд. Не хочу столи накривати та інше. Все, бувай, мені ніколи.
Зоя Юріївна поклала слухавку. – Дивно! – сказала Валя братові Євгену. – То приїжджайте, мені нудно, то на день народження не кличе. Значить, треба приїхати сюрпризом, як ти вважаєш? Взяти своїх і махнути на день із ночівлею. Вирушили в п’ятьох – Євген за кермом з новою вагітною дружиною Катею, і Валя з чоловіком і молодшою дочкою – п’ятикласницею Оксаною. Вісімдесят кілометрів хоч і не така велика відстань, але у всіх завжди не вистачає часу, справ повно. Мама здорова та міцна, ну що до неї щоразу їздити? Відеозв’язок є, а сільськими справами займатися не хотілося – в дитинстві їх з лишком було. Приїхали на обід. Зоя Юріївна ходить подвір’ям, на голові бігуді, гарний настрій, щось наспівує. – А ось і ми! Сюрприз! – Гості вибігли з машини і наввиперед стали обіймати літню жінку. Вона розгублено відповідала на обійми, але видно було – вона чимось стривожена. – Мамо, ну ти що, не чекала нас тут побачити? Ми на це розраховували, сюрпризом приїхали.
– Так, але я… Я навіть не знаю тепер… У мене нічого не готове, стіл порожній… – А ми з собою все привезли, наперед салати приготували, зараз мангал поставимо, робитимемо шашлики. З Днем народження, мамо! – А ви надовго? – З ночівлею! У всіх вихідні, в Оксанки канікули, розвернемося на повну. Радості Зої Юріївні ця новина не додала. Вона якось заметушилася, почала комусь дзвонити, але судячи з усього на іншому кінці трубки їй ніхто не відповідав, від цього вона ще більше захвилювалася. Коли сіли за стіл, і всі наввиперед стали їй бажати всіх благ, здоров’я та щастя, Зоя Юріївна запитала: – Це у вас щире побажання, чи так – заради галочки кажете? – Щиро! Щиро! – почулося за столом. – Тоді пообіцяйте мені теж щиро, що не зіпсуєте сьогодні день народження. – Обіцяємо, але що сталося? – Запитала Валя. – А, здогадуюсь – ти знайшла собі чоловіка! – Майже, але не зовсім, згодом побачите. Але ж ви мені пообіцяли! А надвечір з’явився гість, якого ніхто не очікував побачити – на порозі з’явився Віктор Євгенович. Він сам розгубився, коли побачив сім’ю у зборі. – А що він тут робить? Хто його кликав? Що йому тут потрібно? – похмуро запитала Валя. – Валя! Ти обіцяла, ви всі обіцяли! – суворо промовила Зоя Юріївна і звернулася до гостя.
– Вітя, я тобі дзвонила, але в тебе телефон вимкнено. Доведеться дітям розповісти. Віктор Євгенович – колишній чоловік Зої Юріївни та батько Євгена та Валі. Те, що сталося 20 років тому, нагадує сцену фільму. Віктор тоді знайшов собі молоду коханку і прийшов не повинитися, а поговорити про поділ будинку – все ж таки він його будував і не хотів йти до молодої з порожніми руками. Тоді Євген не витримав і сильно посварився з батьком. Пішов він ні з чим, позиватися не став, а діти твердо вирішили – батька у них більше нема! Матір було лише шкода – вона майже півроку сумувала. І ось стоїть батько на порозі, а на нього невдоволено дивляться всі, окрім самої Зої Юріївни та онуки Оксани. – Ну, привіт, діти! – розгублено сказав Віктор Євгенович. – Які ми тобі діти? – грубо відповів Євген. – Мамо, що тут відбувається? – А те! Тато овдовів, то ми зійшлися півроку тому. Мені зараз жити легше, він мені допомагає в усьому.
Новий рік разом відзначали, а ви навіть не приїхали, тільки восени з’являєтеся, коли банки з консервацією треба забрати. – Ах ось як? – обурилася Валя. – Мамо, ти що забула, як він тобі зрадив і прийшов будинок відбирати? – А ви забули, щойно мені обіцяли свято не псувати? Ну не розумно тато зробив тоді, але зараз я можу пожити легко та щасливо? Я його пробачила, і вас прошу зробити те саме! – Та ніколи! – вигукнув Євген. – Він через свою коханку тоді пішов від тебе. – А ти ось на себе подивися – чим ти краще: сім’ю покинув, бо молоду знайшов, – раптом сказала Зоя. – Але я не прийшов до колишньої дружини дім ділити, як цей… – Дім, дім, тільки від вас і чую, що дім. Чекаєте коли мене не стане, щоб розділити його? Забирайте, у нас із татом накопичення є, щось інше собі купимо. Я все життя над вами тремтіла, а ви розлетілися в місті по сім’ях і забули мене. Онуки ще маленькі були, то привозили влітку, але думаєте мені це легко було? Сама одна, городи, ще й за малими доглядай. Хоч раз ви запитали – як мені це одній? Тільки брати хочете і нічого натомість! Егоїстів виростила! Зоя Юріївна заплакала.
Віктор Євгенович покрутився біля порога, а потім сказав: – Вибачте мене Валя і Євген, я був тоді не правий. Здавалося б, ну що тут такого, зійшлися двоє на старість, можна було б заспокоїтися, але Валя раптом схопилася з-за столу і сказала: – Ну ні, Бог простить, я так точно ні, і залишатися я тут не маю наміру! Мама явно не знає, що робить, а ти цим користуєшся. Що, овдовів і тобі ніхто зараз супи не варить? Хто зі мною згоден – поїхали звідси, чи я автобусом поїду! Встали всі і буркнувши Зої Юріївні вибачення слова вийшли на подвір’я. – Катю, за кермо сядеш. Їхали мовчки, кожен думав про щось своє. По обличчях було ясно – образа змінилася на якийсь розпач, було шкода – образили матір-іменинницю, не вислухали покаяння батька, недозрозуміли батьків. Може, просто мамі треба було якось заздалегідь попередити їх? Даремно вона цього не зробила, і на що розраховувала?
– Даремно ви так з дідусем і бабусею, – сказала раптом Оксана. – Дідусь хороший. – А ти звідки знаєш? – Запитала Валя. – Я його нещодавно у соціальних мережах знайшла, ми з ним листуємося. Він добрий. Написав, що скоро ми зустрінемося у бабусі і будемо дружити, а ви на нього насварилися! – Катю, розвертаємось, їдемо назад, – тихо сказав Євген і ніхто з ним не став сперечатися. Коли знову зайшли до будинку, мати з батьком сиділи сумні, але побачивши рідних розгублено пожвавилися – на яку реакцію від них чекати? – Гаразд, все батьки, забули! – Сказав Євген і поплескав батька по плечу. – Може мамі справді легше стане з тобою. Але знайдеш ще раз їй заміну – я за себе не ручаюся! Усміхнулася батькові і Валя. Звичайно ж, ніяких пристрасних обіймів і гучного каяття не було – так, поговорили, переночували, а вранці рідня поїхала, помахавши батькам, які проводжали. На душі стало всім
спокійніше.