Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: “Мама”. Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: – Де твоя мати, маленька? – Не знаю, – хмуро відповіла дівчинка. – Як тебе звати? – Тонечка. – І куди пішла мати? – Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала. – А це в тебе що? – старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки.
“Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року. Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки. Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!”. Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма “Чекай на мене”.