Серед потоку пасажирів, які прибули на берлінському експресі, вирізнявся один. Високий чоловік ішов ходою впевненої в собі людини. Він любив приїжджати з відряджень і, зійшовши з поїзда, не поспішаючи йти в потоці людей під дзвінкими вокзальними склепіннями. Його водій знав, що на шефа треба чекати в машині, на постійному паркувальному місці, орендованому бізнесменом на кілька років. Просуваючись до виходу, чоловік рухався вздовж торгових кіосків. За останнім із них, біля невеликої вокзальної батареї, на гранітній підлозі сидів бездомний. Щось звернуло на себе увагу бізнесмена у цій непривабливій картині. Він глянув уважніше на рвану куртку людини, що підмостила під себе картонку, на його черевики, зашнуровані шпагатом, перевів погляд на обличчя, і здригнувся. Невже це він? Зупинившись у потоці людей, бізнесмен, придивившись, зрозумів, що не помиляється.
Це був Микола Петрович, завідувач інтернату, з якого двадцять років тому вийшов у велике життя бізнесмен, Найдьонов Микола Сергійович, нинішній голова правління великого ВАТ. Найдьонов підійшов до бездомного і сів навпочіпки. Його здивувала повна відчуженість в очах Миколи Петровича, а ще те, що перед ним не було жодної ємності, яка зазвичай буває у жебраків. — Здрастуйте, Миколо Петровичу… — тихо сказав колишній вихованець. Бездомний зосередив на ньому погляд, і поступово з очей почала зникати та відчуженість і байдужість, що так вразили Найдьонова. — Колю… Тезко… Ти домігся свого, молодець, а я ось… — Микола Петрович відвернувся і зробив сором’язливий жест рукою, ніби хотів сховатися у своїй рваній куртці. Коля дивився на свого колишнього вчителя, і перед очима виринали далекі інтернатські роки, однолітки, бійки, навчання та довгі вечори, які з ними найчастіше проводив цей чоловік.