Три роки тому мій син, Сергій, одружився з Катею. Обидва гідні молоді люди. Невістка у мене і красуня, і розумниця, і господарська. Син теж не промах: і собою добрий, і на роботі «йде в гору». Відразу після весілля молодята стали жити в успадкованій, від бабусі, Сергієм двокімнатній квартирі з великою кухнею. Молоді зробили там ремонт та стали жити. І все б у них було чудово, якби не мати Катерини. — Тобі, зятю, треба відписати половину квартири на дружину, — каже вона моєму синові. — Навіщо? — Відповідає син. — Вона й так тут прописана.
— А раптом ви роз лучитесь? Ти її виставиш із квартири. Із чим вона залишиться? — Дурниці ви кажете. Ніхто роз лучатися не збирається… — Вам треба брати квартиру в іnотеку, — свербить теща. — Навіщо залазити в кабалу, якщо ми маємо житло? — Запитує чоловік. — Щоб у моєї доньки було житло у разі роз лучення. Іnотечна квартира, згідно із законом, ділиться на двох… — Навіщо ви весь час про роз лучення кажете? — питаю я сваху. — Накличете лихо. — Але ж таке життя. Сподівайся на краще, але будь готовий до гіршого, – каже вона.
І можна було б пропустити слова повз вуха. Та тільки це нам з Ігорем її свербіж, як брехня бездомного собаки. Невістка-то слухає, та на вус мотає. І ні-ні, та влаштує чоловікові сkандал. Починається з того, що Катя заводить розмову про іnотеку. Син намагається пояснити їй, що все що «пророкує» теща — це нісенітниця, що не стоїть виїденого яйця. Слово за слово, і розмова переходить у сварkу, а далі у сkандал… Такими темпами вони й до роз лучення дійдуть. Хочу переговорити з невісткою, з питання, що її цікавить. Але бою ся, щоб не зробити ще гірше.