-Як пройшов день? – спитала Аліна, поцілувавши чоловіка, як завжди. -Як завжди, – відповів Сашко. -Вечеря готова, вмийся і давай вечеряти. Сашко вийшов із ванної, і зазирнув у дитячу до синів. -Як ви, хлопчики? Хлопчики зосереджено писали, щось пробубнили собі під носа, навіть не подивившись на батька. -Нічого нового, в одного двійка за поведінку, в іншого з математики. Я їх покарала, забрала телефони. Тепер сидять, вдають ніби займаються. Від вечері відмовилися, тож їх не чекатимемо, – відповіла вона замість хлопчиків. Вечеряли мовчки, Сашко був не в дусі. -До речі, мені зателефонувала Ірина Володимирівна, ти її знаєш? -Ні, не знаю, пробурмотів Сашко.
-Вона мені розповіла, що у її дочки роман із Олександром Сергійовичем, і навіть відправила спільне фото. Вона сказала, що у них все дуже серйозно, вони вже третій рік разом. Але біда в тому, що його дружина тяжко хво ра і він не може її поkинути. Вона вважає, що дружина сама має його відпустити. Сашко продовжував мовчати. -Можна у тебе запитати, чому про те, що скоро ти станеш вдівцем, повідомляє мені стороння жінка? Сашко мовчки дивився на неї. Вона встала і почала прибирати зі столу. -Так, до речі, я з Оленою теж говорила, бідна дівчинка вже третій рік чекає, коли мене не ста не і ти одружишся з нею. -Це все не правда! – ледве видавив із себе Сашко. -Ну так давай подзвонимо їм, ти так і скажи, дзвони Олені. Ні, а давай подзвонимо її мамі, дуже добра жінка, так пошкодувала мене, що я сама повірила, що скоро мене не ста не.