Мені 65 років, в Італії я працюю 8 років. Щойно вийшла на пенсію, то одразу й поїхала на заробітки. Моя пенсія – дві з половиною тисячі гривень! Пенсійну картку дочці вдома залишила, вона оплачує комуналку за мою двокімнатну квартиру. А я, поки маю сили, хочу трохи заробити, щоб не бути на старості тягарем для дітей. Дітей у мене двоє: син, якому 43 роки, та дочка 37 років. Син одружений, має двох дітей, мешкає у сватів, у них там великий будинок. А дочка жила зі мною у двокімнатній квартирі. Вийшла заміж, зятя привела до нас, і вони за два роки розлучилися. Зять пішов, а моя Зоряна залишилася вдома. Дочка тільки влаштується на якусь роботу, то одразу звільняється, більше трьох місяців на жодному місці не затримується.
Я вирішила, що жодних грошей давати їй не буду! За квартиру вона платить із моєї пенсійної картки, а на життя як хоче, так нехай і заробляє. Вона на ринок у суботу їздить. Я тут в Італії купую в секонд-хенд дешевий одяг по 1-2 євро, і надсилаю їй додому, а вона продає, і на те живе. Зоряна скаржилася сестрі, що я їй нічим не допомагаю. Сестра навіть намагалася мене присоромити за це. Бо вона разом зі своїм чоловіком дочці і квартиру купили, і допомагають усім, чим можуть. Але я і дочці, і своїй сестрі сказала, що нехай на мої євро вони не розраховують. Я для себе заробляю, мені знадобляться гроші. Я й зараз собі не відмовляю. Хочу каву – купую каву, хочу піцу – йду до піцерії.