Ми з чоловіком познайомилися в студентські роки. Так як ми обидва переїхали заради навчання, заздалегідь познайомитися з його ріднею у мене не було шансу. Але він говорив, що у них дуже дружна сім’я. Скоро ми переїхали в рідне місто чоловіка і стали готуватися до весілля. Спочатку я познайомилася з батьками майбутнього чоловіка, а потім свекруха стала по черзі водити до нас всіх рідних, щоб познайомити зі мною, і, мовляв, щоб я вже під час весілля розуміла, хто є хто. Підготовка до весілля проходила повільно і важко, адже я не була знайома з містом, не могла сама що-небудь робити. А чоловік цілими днями порався по цих справах один. Я залишалася вдома, займалася генеральним прибиранням. У студентські роки чоловік здавав свою квартиру.
Щоправда, мешканці виявилися акуратними, але я вирішила все перемити, так як ми збиралися жити там постійно. Я переживала, що ми з чоловіком рідко бачимося, не проводимо один з одним багато часу, але також розуміла, що він не може скрізь встигати. Мене дратувало те, що, якщо навіть у нього з’являвся вільний час, він їхав до родичів, адже їм завжди було, чим допомогти. Зараз вже весілля позаду, але чоловіка я практично не бачу. Нічого не змінилося. Він ще працював, а у вільний час бував у дядька, копав город, то у мами, білил стелю, то ще у когось, з якихось сімейних справах. Відмовити він не міг нікому, адже вони його рідня. А вони за будь-якої причини звуть його, адже він і допоможе, і грошей не візьме, навіть якщо це йому у збиток. Я не влаштовувала істерики, думала, з часом він приділить більше уваги мені, але не дочекалася.