Хочу поділитися з вами історією з мого життя. Було це років 30 тому. Я був дуже закоханий в свою одногрупницю Софію. Після навчання ми пішли працювати. Повністю відчули смак дорослого життя. Зробив я Софії пропозицію, а вона погодилася. Але її турбувало те, що я приїжджий і не маю свого житла. У гуртожитку жити вона не хотіла. Квартирне питання турбувало і мене. Все-таки я умовив її одружитися зі мною. Чому умовив? Тому що у неї начебто великого бажання і не було. Мені так здається. Я був із заможної родини, батьки обіцяли допомогти з житлом. Я вірив, що маючи нашу власну квартиру життя буде спокійним і розмірений. Мій батько вирішив робити весілля з розмахом. Але Софія не хотіла святкувати в моєму селі. Мої батьки все ж погодилися організувати весілля в місті і замовити розкішний ресторан. Було запрошено понад 100 осіб. Настав день.
Advertisements
Я заздалегідь приїхав в ЗАГС, нервував і переживав. Вже навіть і гості приїхали. А Софії все не було. Я був нескінченно закоханий і вже придумав собі причин 10, що ж могло її затримати на власне весілля. Моя мама стояла зі сльозами на очах і явно нервувала. Раптом до мене підходить подруга Софії, шепоче мені на вухо, що вона передумала виходити за мене заміж і не приїде. Після цих слів потемніло в очах. Стало дуже прикро за себе, а найбільше за своїх батьків і гостей, які зібралися і приїхали за сотню кілометрів. Нікому нічого не сказавши, я вийшов на вулицю. Сів на лавочку. Несподівано я почув плач. Повернувшись, я побачив дуже милу дівчину у весільній сукні. Підійшов до неї, поцікавився, що ж змусило її плакати в такий важливий день. Вона почала плакати ще голосніше, сказавши, що наречений вирішив не прийти на весілля.
Advertisements
Загалом, ситуація така ж, як у мене. Втрачати було вже нічого. Я простягнув їй руку, і сказав: «Прошу в тебе руки і серця, будь ласка, будь моєю дружиною! А я обіцяю, що ніколи не змушу тебе так гірко плакати ». Дівчина здивовано подивилася на мене, розгублено кивнула і мовчки простягнула мені руку. Я витер її сльози і ми попрямували до моїх гостів. Я представив їм свою наречену. Оскільки ніхто раніше до цього мою Софію не бачив, нам стали радісно аплодувати. Ніхто нічого не зрозумів, крім мого друга. Він підбіг до мене і зашипів на вухо, що я божевільний. Я попросив його не заважати мені, а бігти швидше в ЗАГС і домовиться про коригування імені та прізвища в журналі реєстрації. Нас розписали; моя наречена виявилася сиротою.
На весіллі з її боку були тільки подруги. У нас було розкішне весілля. Разом ми живемо досі. Ні в чому не потребуємо. Батьки нам тоді все ж допомогли з житлом. А потім у нас народилася дочка. А потім — ще одна. У нас є найголовніше — любов, повага і взаєморозуміння. Чому я вирішив поділитися цим? Тому, що недавно я зустрів Софію. Абсолютно випадково. По ній відразу видно, що життя у неї нелегке. У нас зав’язалася розмова. Вона довго вибачалася, а я просто подякував їй. Адже інакше я б з не зустрів кращу жінку за цій землі.