Я – класний керівник 9 класу. Школу називати не буду, просто хочу розповісти свою маленьку історію, яка повернула мені віру в добро. Місяць тому я помітив, що на великій перерві (20 хвилин) половина мого класу залишає школу і кудись іде. Повертаються майже впритул до дзвінка. “Курити ходять!” – здогадався я. Серед йдуть були, в основному, хлопці, тому я не сумнівався у своїй правоті.
Однак – ось дивина – по поверненню від них зовсім не пахло кур ивом Мені стало цікаво, куди діваються “мої” діти, і я вирішив за ними непомітно простежити. Яке ж було моє здивування, коли я виявив, що вони підходять до незнайомого мені літній людині, оточують його, дбайливо саджають на лавочку біля школи і годують тим, що принесли з собою. Хтось наливає йому гарячий чай з термоса, хтось дістає лоток з картопляним пюре і котлетами. Виявилося, що це без домний, над яким мої хлопці взяли шефство!
Вони рятують його від голоду, витрачаючи всі свої кишенькові гроші на нього. Я – чоловік, але я розплакався, дивлячись на них. В той же день я пішов до директора нашої школи і умовив її взяти цю людину до нас охоронцем. Так, завдяки небайдужості хлопців, без домний отримав не тільки роботу, а й дах над головою. Я пишаюся “своїми” дітьми